Сергій Савченко.
„ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ”
“…I know, for me it is like Coming home…” (із текстів Scorpions)
Моя давня звичка залишати верхній одяг на спинці крісла після того, як я переступаю поріг дому, повертаючись після важкого дня, одного разу проявилася для мене надзвичайно виразним образом. Крісло з одягом на ньому перетворилося на чіткий символ повернення до місця, здатного дати прихисток, до простору, де мають настати відпочинок і відновлення, де тебе знають, пам’ятають і чекають.
Це був початок часу, коли ми проводжали з дому друзів і родичів до війська, коли тисячі родин були змушені залишати свої домівки й звичне життя. Повернення додому перетворилося на одну з головних мрій, реалізація якої означала б водночас і перемогу у нав’язаній нам війні. Знак, що мимоволі виринув у моїй свідомості, відтак став чітким візуальним виразом бажаного й необхідного.
Чим довше я вдивлявся в цей образ, знову і знову відтворюючи його на полотні та папері, тим сильнішою ставала потреба ритмічно повторювати його, немов речитатив промовленого заклинання, своєрідного ритуалу, який у своїй множинності набирав дедалі більшої знакової сили.
Водночас, усвідомлюючи ширший світовий контекст і розуміючи, що нині ми, можливо, перебуваємо на піку глобалізаційних процесів, коли масові переміщення людей і навіть цілих етносів відбуваються на тлі зростаючого насильства, стає очевидним: ідентичність, така необхідна для людського функціонування, стрімко перетворюється на фантом. Чітка ідентифікація свого дому, необхідна кожній людині хоча б у ментальному вимірі, стає привілеєм. З одного боку, для ще відносно непорушних у культурному й територіальному сенсі спільнот, а з іншого, для тих, хто змушений відстоювати цю ідентичність у болісних і втратних процесах війни.
Важливо усвідомлювати, що головним здобутком нашої боротьби є та цінність, з якою ми вирушимо в майбутнє, котре характеризуватиметься глобальним дефіцитом ідентичності, а відтак і самого поняття дому. Проходячи крізь втрати й драму власного шляху, ми маємо шанс цю цінність не лише зберегти, а й примножити.
І відтак у стрімкому тунелі нинішнього буття, коли одні безповоротно втрачають, а інші намагаються втримати свою тотожність, немов пісок, що розсипається між долонь, ми здобуваємо її у зміцненій формі, аби кожен, кого чекаємо, кожен, кого порозкидало по світу, зміг віднайти у розмитому тумані епохи свій шлях і повернутися додому.
28.01.2026. Гданськ
