Епос лінії та форми
«Епос лінії та форми» — це мистецький проєкт про глибинну пам’ять української землі, про невидимий зв’язок поколінь і про ті знаки, образи та символи, які пережили тисячоліття й продовжують звучати в сучасній українській культурі.
Ця виставка — не реконструкція минулого і не археологічна ілюстрація. Це сучасне художнє прочитання прадавньої культури, спроба через скульптуру, графіку, орнамент і матеріал відчути духовний простір людей, які жили на цих землях задовго до нас.
Українська земля зберігає величезну кількість культурних нашарувань. Тут народжувалися й зникали поселення, проходили племена і народи, змінювалися цивілізації, але певні знаки залишалися. Спіраль, коло, хрест, ромб, сонце, дерево життя, птах, жіночий образ, воїн, кінь — ці символи переходили з епохи в епоху, змінювали форму, але не втрачали свого внутрішнього змісту.
У цьому проєкті скіфський світ, давня слов’янська культура та українська орнаментальна традиція постають не як окремі історичні періоди, а як частини великого культурного потоку, що продовжується в сучасності.
Особливе місце у виставці займає знак.
Для давньої людини знак був не просто декоративним елементом. Він міг бути молитвою, оберегом, символом сонця, води, родючості, життя, смерті та відродження.
В наших роботах прадавні символи не копіюються буквально. Ми використовуємо їх як мову, через яку сучасна людина може вести діалог із минулим.
Спіраль стає знаком нескінченного руху.
Коло — символом Сонця, Всесвіту і вічності.
Ромб — знаком землі та родючості.
Дерево — образом життя і зв’язку поколінь.
Птах — символом свободи, душі та переходу між світами.
Жіноча постать — образом Матері, Берегині, Землі.
Так виникає власна система образів, у якій прадавнє не залишається в минулому, а продовжує говорити мовою сучасного мистецтва.
Важливу частину виставки становлять жіночі образи — трипільські богині, скіфські жінки, Берегині, образи матері та дружини.
У різні епохи жінка була пов’язана з продовженням життя, родом, землею та захистом дому. Саме тому жіночий образ у моєму мистецтві — це не портрет конкретної людини.
Це архетип.
Вона може бути Матір’ю.
Може бути Землею.
Може бути Берегинею.
Може бути пам’яттю народу.
Її тіло перетворюється на простір, де зустрічаються минуле і майбутнє.
Поряд із жіночими образами виникають образи воїнів і дружин.
Скіфський воїн у моєму прочитанні — не лише історична постать. Це архетип людини, яка стоїть на межі між своїм світом і небезпекою.
Через цей образ виставка набуває сучасного звучання.
Українська історія знову і знову проходить через випробування, але разом із нею продовжується традиція захисту своєї землі, своєї культури, своєї свободи.
Тому давній воїн і сучасний захисник можуть бути різними за часом, але близькими за внутрішнім змістом.
ОРНАМЕНТ ЯК КОД
Розписні роботи на шовку продовжують цю тему вже мовою кольору.
Орнамент для мене — це не прикраса. Це ритм життя.
У ньому повторюються природні форми, рух Сонця, вода, рослини, птахи, тварини, людські постаті. Повторення знака створює ритм, а ритм — відчуття часу.
Тому орнамент стає своєрідним культурним кодом, у якому минуле може бути прочитане сучасною людиною.
Цей проєкт не лише про те, хто ми були. Передусім це виставка про те, хто ми є сьогодні.
Ми живемо в час, коли Україна особливо гостро усвідомлює власну історичну пам’ять. Повернення до прадавніх символів стає не втечею в минуле, а пошуком внутрішньої опори.
Коли ми дивимося на давній знак, ми бачимо не лише минуле. Ми бачимо себе.
Можливо, саме тому образи, створені тисячі років тому, сьогодні знову здаються нам близькими.
Бо культура — це не музейний експонат.
Культура — це пам’ять, яка продовжує жити.
Наша виставка — це спроба почути цю пам’ять через матеріал, форму, колір і знак.
Почути голос Землі.
Побачити в камені слід часу.
У жіночому образі — продовження життя.
У воїні — силу захисту.
У птахові — свободу.
У Сонці — світло.
У дереві — зв’язок поколінь.
А в орнаменті — код, який з’єднує минуле, сучасність і майбутнє.
Віктор та Наталія Проданчуки
