Віденська бронза. Мистецький феномен.

    

З 1772 до 1918 року Галичина входила спершу до складу  багатонаціональної Австрійської, а згодом – Австро-Угорської імперії. Сотні галичан здобували освіту у Відні, а серед них і чимало українських митців, які згодом ставали активними учасниками рушійних подій мистецького життя всієї Європи. Серед таких подій, безумовно, була поява в середині ХІХ ст. своєрідного мистецького феномену під назвою «Віденська бронза». Ми можемо пишатися тим, що серед найвідоміших творців віденської бронзи малих форм є і українці.

 Сьогодні в багатьох помешканнях галичан серед різних сувенірів на поличках можна побачити дуже майстерно відлиті з латуні старовинні статуетки кумедних звірят, зазвичай лише зі слідами від оригінальної  фарби: з ними гралися, як з іграшками, діти не одного покоління. Більшість теперішніх власників цих речей і гадки не мають, чим вони володіють. На відміну від Західного світу, мистецький феномен «Віденської бронзи» є «білою плямою» мистецтвознавства в Україні.

З прадавніх часів бронза та латунь завдяки своїм якостям (невисока температура плавлення, незначна усадка при вистиганні та доволі висока стійкість до корозії) широко використовувалися скульпторами та ремісниками, дозволяючи відливати твори значної складності. Бронзова скульптура, враховуючи великі затрати праці при її створенні, завжди коштувала не дешево і асоціювалася з розкішшю та високим соціальним статусом її власника. Відповідно, купувати твори художнього литва могли собі дозволити лише заможні люди і знать. З розвитком металургії та все більшого виробництва в Європі заліза й сталі, бронза і латунь поступово набули значення саме «мистецьких» матеріалів: їх використовували здебільшого для художнього литва. Наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст., після тріумфальних перемог Наполеона і, як наслідок, неймовірного збагачення та розширення кордонів Французької імперії, ввезення в країну величезної кількості військових трофеїв, зокрема творів мистецтва різних епох, стали закономірними і нові явища у тогочасному мистецтві. У Франції запанував пафосний наполеонівський ампір, що, відповідно, породило ще більшу потребу у створенні нових скульптур, аксесуарів та елементів декору з бронзи й латуні. Це дало потужний поштовх для відкриття нових ливарних майстерень і появи цілої плеяди талановитих майстрів та скульпторів. Париж став справжньою світовою столицею мистецтва, а згодом і мистецькою Меккою для художників та скульпторів з усієї Європи.

Із закінченням Наполеонівських воєн у більшості країн настав час економічного підйому, а отже, й розквіту мистецтва. З’являлося все більше заможних родин, які бажали прикрасити свої оселі, ставали модними інтимні інтер’єри, наповнені милими дрібничками.

Європейські столиці не бажали так легко віддавати Парижу пальму першості в царині мистецтва, особливе протистояння у цій сфері виникло з Віднем. На противагу французькій школі художнього литва, в Австрійській імперії близько середини ХІХ ст. зародилося нове феноменальне мистецьке явище під назвою «Віденська бронза» («Wiener Bronze»). За своєю суттю це була пластика здебільшого малих форм, виконана переважно з латуні (поняття «бронза» у назві «віденська бронза» є умовним), основними й визначальними рисами якої стали надзвичайно висока якість литва, величезна увага майстрів до дрібних елементів та широке сюжетне різноманіття творів. На той час в майстернях виробництвом найперших зразків віденської пластики малих форм займалося 120 митців, які об’єдналися в єдину спілку та навіть випускали власну газету. Зазвичай у штаті кожної майстерні були свій скульптор і художник.

Виробництво фігурки відбувалося за технікою «втраченого воску»: все починалося з виготовлення моделі, далі готувалася гіпсова (рідше глиняна) форма. На місце воску заливалася розплавлена латунь. Після вистигання металева фігурка діставалася з форми, ретельно гравірувалася та чеканилася. Завершальним етапом було поліхромне чи монохромне патинування або «холодне» розмальовування емалевими фарбами. Іноді вироби позолочували.

Аналіз фарбового покриття продукції різних майстерень свідчить про те, що склад фарби різних виробників не був однаковим: фарби відрізнялися за своєю зносостійкістю та насиченістю кольорів. Як наслідок, одні фігурки збереглися до наших днів яскравими, інші майже матовими, а деякі мають вишуканий перламутровий блиск. Фігурки могли бути монохромними, але частіше розмальовувались різними кольорами, звідси виникла ще одна їхня назва – «віденська поліхромна бронза». Через високу собівартість продукції процес становлення даного виробництва спершу не мав широкого поширення: нечисленні ливарні майстерні випускали лише штучні, трудомісткі і, відповідно, дорогі вироби, доступні лише дуже багатим віденцям.

Докорінна зміна сталася у 1850 році, коли підприємець Матіас Берман (Mathias Bermann) розпочав у власному будинку біля Відня виробництво з кожної моделі вже не одного-єдиного виробу, а невеликих серій фігурок, переважно тварин. Зниження собівартості продукції, а відповідно, й ціни та її високий художній рівень дуже швидко дозволили творам майстерні Бермана завоювати широку популярність серед колекціонерів та вирізнити «віденську бронзу» як окремий вид художнього литва. Виробничі потужності підприємства Матіаса Бермана постійно розвивалися: окрім своїх штатних скульпторів, він почав залучати до співпраці багато «вільних» митців, значно розширивши тематичний ряд творів від анімалістки до складних композицій та жанрових сцен. Наприкінці ХІХ ст., після смерті Матіаса Бермана, справу очолив талановитий скульптор Франц Берман (Franz Bermann), син прославленого засновника фабрики. Він проявив себе як успішний менеджер і талановитий митець, ще більше розширивши асортимент виробництва за рахунок творів у стилі сецесії, а згодом і ар деко. Маючи величезний арсенал власних «старих» моделей, які і далі користувалися незмінним успіхом серед колекціонерів, Ф. Берман постійно залучав до співпраці найталановитіших віденських митців. Саме на його фабриці в межах авторського накладу було реалізовано випуск творів за моделями славетного українського скульптора Петра Терещука (Peter Tereszczuk). Для фабрики Франца Бермана працював і знаменитий Карл Кауба (Carl Kauba), який здобув особливу популярність, майстерно зображаючи в металі американських індіанців та сцени з життя Дикого Заходу. До того ж, починаючи з 1900 року й до початку Першої світової війни, Франц Берман зумів викупити найкращі моделі у багатьох своїх конкурентів.

Слід зазначити, що підприємство, засноване Матіасом Берманом, успішно працює і донині. Воно пережило дві світові війни, періоди економічних та політичних криз у Європі, але й сьогодні його продукція вабить тисячі колекціонерів з усього світу. В роки Другої світової війни будинок, у підвалі якого зберігалися моделі фабрики, був повністю зруйнований, але за щасливим збігом обставин моделі не постраждали. У 1990-х роках в арсеналі фабрики налічувалось 12000 моделей, значна частина яких походить ще з ХІХ ст. Нині представництва цього підприємства, крім Австрії, є у США, Німеччині, Бельгії, Франції та багатьох інших країнах світу.

Не меншим, а можливо, й ще більшим попитом серед колекціонерів користуються твори віденського виробника поліхромної бронзи Франца Берґмана (Franz Bergmann), який розпочав своє виробництво з 1860 року. Перші твори Бергмана не вирізнялися тематичною оригінальністю: все ті ж тваринки, що й у інших. Однак у композиційному плані вони були більш довершеними. Це і не дивно, бо Франц Бергман був чи не найвідомішим у Відні мисливцем. Хто, як не він, міг знати природні пози тварин, будову їхнього тіла й звички? Хоч він і не був скульптором, його майстри вважали свого метра прихованим автором більшості проектів. В подальшому, з 1900 року, його син Франц-Ксав’є (Franz-Xaver Bergmann) досяг у виробництві металевих мініатюр неперевершеної досконалості. І досі його вироби з клеймом «JUG»  залишаються одними з найцікавіших для колекціонерів.

На той час вже було близько 60 підприємств, які відливали «віденську бронзу», і конкуренція серед них залишалася надзвичайно напруженою. Наступник справи Франца Бергмана Франц-Ксав’є вирішив цю проблему по-своєму блискуче, розпочавши виробництво так званої «чоловічої» продукції: прихованих еротичних композицій під «ширмою» добропорядних міщанських сюжетів. Чимало дослідників віддають першість у цьому «винаході» французьким митцям, хоча це можна оспорювати, адже ще у ХVIII ст. в Німеччині та Австрії виготовляли коробочки з пап’є-маше з подвійним дном та відверто порнографічними сценами. Для маркування творів еротичного змісту Берґман вигадав особливе клеймо – “NAMGREB” (дзеркально відображений напис “BERGMAN”). Без перебільшення можна вважати, що твори саме з цим маркуванням є найдорожчими та улюбленими у чоловіків-колекціонерів «Wiener Bronze».

Серед інших відомих виробників «віденської бронзи» слід також згадати Артура Рубінштейна (Arthur Rubinstein), власника скульптурної студії «Ательє сучасної бронзи», та Ульріха Ульмана (Ulrich Ullmann), які є особливо важливими в даному досліджені, оскільки саме з ними переважно співпрацював Петро Терещук. Саме їхні клейма зазвичай стоять поряд з авторським підписом курсивом “P. Tereszczuk”: “AR” у квадратній рамці – Артур Рубінштейн або “TU” в прямокутній рамці – Терещук- Ульман. До початку ХХ ст. різноманіття віденських кунштюків (нім. Kunststück – фокус, спритна витівка), як ще називали ці милі та дотепні фігурки в інших країнах, було вражаючим: міріади кумедних жабок, мишок, песиків, екзотичних тварин… Часто скульптори «одягали» їх у людське вбрання за тодішньою модою та «всаджували» за мініатюрні металеві столики, як у затишних віденських кафе, на лавочки у парках чи в домашніх інтер’єрах. Здається, фантазії майстрів не було меж: смішні звірята, чепурні дівчатка, спритні спортсмени, войовничі індіанці, африканці, папуаси, весільні пари голуб’ят, ню, еротичні сценки, композиції до Різдва та Великодня. Будь яка більш-менш важлива подія негайно відображалася у роботах віденських майстрів. Наприклад, зразу ж після появи у книгарнях сьомого, найвідомішого видання казок братів Грімм у 1857 році було відлито в металі десятки варіантів казкових персонажів.

День, коли стало доступним для всіх бажаючих відвідування найстарішого у світі зоопарку Шенбрунн (нім. Tiergarten Schönbrunn), розташованого на території палацового комплексу Шенбрунн у столиці  Австрії, перетворився на справжнє свято для художників та скульпторів, задіяних у виробництві «віденської бронзи». Мешканці Відня щодня могли спостерігати за численними художниками, що замальовували тварин, аби вже за кілька днів відтворити їх в металі. У віденських художників та скульпторів-анімалістів було з чого вибирати: перед початком Першої світової війни в Шенбруннському зоопарку налічувалось 3500 тварин 712 видів!

Після подорожі імператора Франца-Йозефа до Суецького каналу вітрини крамниць з продукцією «Wiener Bronze» зарясніли новими творами на орієнтальну тематику: сцени намазу, арабські продавці килимів, бедуїни, гареми, східні рабині… Згодом навіть невдачі на фронтах Першої світової війни відображалися в металі у вигляді політичних карикатур.

Однак особливо важливою подією в історії «віденської бронзи» стала електрифікація австрійської столиці. З появою електричного освітлення відкрився новий вектор у розвитку «віденської бронзи». Виробники намагалися будь-що перевершити один одного. Спочатку йшлося про модернізовані  електричні дзвінки для виклику прислуги на зміну старим, механічним. Але зовсім скоро вони вже змагалися, виготовляючи все оригінальніші настільні лампи та електричні нічники. Ці твори складно назвати «малими формами», оскільки часом вони сягали розмірів 50-60 см заввишки і більше, однак дуже часто в них були присутні елементи мініатюри. Не можуть не викликати захвату численні нічники у формі хатинок, замків та палаців, іноді зроблені в перерізі, щоб можна було краще роздивитися розміщені всередині мініатюрні меблі, килими, крихітних фігурок-постатей за столами з горнятками, тарілкам та чайниками, а над ними світилася така ж малесенька справжня електрична лампа.

Щодо настільних ламп, то тут слід зауважити, що до виробництва творів «Wiener Bronze» приєднувалися й славетні австрійські майстри художнього скла.

Анастасія Цвенгрош, Відень, 2015.