Геніїв теж треба в міру

Розмова з Василем Отковичем, директором коледжу імені Івана Труша, мистецтвознавцем

Потреба незвичайного, можливо, є найсильнішою людською потребою після сну, їжі та любові. Так кажуть. І, зрештою, правильно кажуть. Бо за тим незвичайним люди подекуди готові їхати світ за очі чи шукати його, невідомо де. А воно часто-густо – поряд. Імовірно, не настільки яскраве й подекуди геть не епатажне. Але придивишся, а там − глибина, космос, який дозволяє відкривати все нові й нові галактики. І нема тому спину, і нема кінця. Та й добре, що нема. Бо є перспектива. І зараз я не про окрему людину говорю – про явище. Явище Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша, який цього року святкує 140-річчя.

У контексті української культури ця дата більш, ніж вагома. Оскільки означає 140-ліття від часу започаткування професійної мистецької освіти у Львові та на Галичині, тобто тяглість традицій. Отож від дня, коли австрійський уряд своїм розпорядженням створив школу рисунку та моделювання при Художньо-промисловому музеї (а це сталося 18 грудня 1876 року), джерело мистецької освіти у Львові невичерпне. Залишимо десь збоку всі історичні перипетії, за час яких коледж неодноразово змінював назви і статус, зауважимо лише, що сьогодні цей найстаріший у Львові мистецький навчальний заклад має другий рівень акредитації з правом підготовки бакалаврів. А саму дату використаємо як причину до тематичної розмови з директором коледжу, фахівцем з історії мистецтва, лауреатам Національної премії України імені Т. Шевченка Василем Отковичем.

htmlimage_(27)

− Василю Петровичу, ще кілька років і вже двадцятиліття третього тисячоліття минуло. Чи за цей час змінилося щось у підходах до мистецької освіти в Україні?

− Якщо говоримо про освіту в цілому, то щось реформувати намагається кожен міністр, який приходить. Та й зрештою, за роки незалежності маємо вже другий закон про освіту, до якого прописана низка доповнень. Однак у сфері мистецтва з цим є проблеми. Бо мистецька освіта (маю на увазі не лише художню, а й театральну, музичну тощо) має свою специфіку, на яку зважати готові далеко не завжди. Щоправда, треба віддати належне новому міністру освіти Лілії Гриневич, від якої недавно почули, що мистецьку освіту в системі освіти треба розглядати окремо, але наразі якихось конкретних кроків у цьому напрямі не зроблено. Що мається на увазі, коли говоримо про окремий розгляд? Для прикладу, знаємо, щоб здобути ступінь доцента чи професора, викладач повинен написати дисертацію. Добре, що є положення, в якому зазначено, що цей ступінь можна надати людині зі званням (так, народний художник може стати професором, заслужений діяч мистецтв чи залужений художник – доцентом). Але ж далеко не кожен талановитий художник, який спроможний навчити інших, має це звання і хоче його здобути. Давайте скажемо правду – написана дисертація творця – це, як правило, профанація. Бо люди, які активно працюють творчо, просто не мають часу сидіти по архівах та бібліотеках. Та й, напевно, це непотрібно. Адже кожен повинен робити саме свою справу. Більшої активності хотілося би бачити і від Національної академії мистецтв України – творчо-наукової установи в галузі культури. Бо маємо багато академіків цієї інституції, член-корів та інших, а потужної академічної історії українського мистецтва не маємо. Досі не спромоглися на таку – користуємося тим, що написано ще в радянські часи. І треба віддати належне тим мистецтвознавцям, які таку історію у складних ідеологічних умовах таки змогли створити. З іншого боку, сучасний студент живе уже в іншому – відкритому – світі: різні мистецькі напрями, стилі, форми, ніхто нікого нічим не обмежує. Однак якщо поставити питання, за якою методикою треба викладати сьогодні рисунок, малярство, композицію, ніхто відповіді не дасть.

htmlimage_(8)

− Ще в радянські часи таку відповідь на рівні СРСР дала група викладачів саме вашого коледжу (тоді – училища). Художник і педагог Тарас Драган та його однодумці на рівні Петербурга й Москви зуміли переламати підхід до рисунка за принципами передвижницького реалізму, вийшовши на більш  декоративний, конструктивний рисунок. Розроблена ними програма була затверджена і рекомендована у провідні мистецькі заклади Радянського Союзу.

− Це та частина нашої історії, яка дозволяє гордості за рідний коледж бути більш обґрунтованою. Однак, коли я сьогодні ставлю на художній раді питання, а що зараз, бо життя не стоїть на місці, то відповіді, на жаль, немає. Тішуся, що ми в нашому коледжі даємо студентам ґрунтовну класичну освіту. Отож вони вміють те, що далеко не завжди під силу студентам мистецьких закладів Німеччини, Франції чи інших країн – якісно намалювати фігуру чи портрет. Завжди наводжу на цю тему хрестоматійний приклад: знаменитий засновник кубізму та свого часу лідер сюрреалізму Пабло Пікассо був чудовим рисувальником. Тобто добра класична основа має бути. Але коли йдеться про сучасніші речі, то тут уже думки розходяться. А рекомендацій, що основне, а що другорядне, і як з тим давати раду, немає.

htmlimage_(7)

− «Спочатку навчися малювати і писати фарбами, як старі майстри, потім можеш робити, що хочеш», − радив Сальвадор Далі. Хоча, можливо, для навчального осередку ця теза не зовсім придатна.

«Оце «а я так бачу» − типова відповідь на запитання, що у підсумку вийшло. Я у такому разі кажу: «Це дуже добре, що ви так бачите. Але, можливо, будете бачити ще краще, якщо засвоїте основу?»

− Навпаки – вона в десятку. Бо іноді студенти мають такі гарячі голови, що іноді на першому курсі вже ведуть мову про те, що їм нецікаві рисунок, композиція, інші професійні дисципліни, мовляв хочуть творити так, як бачать. Властиво, оце «а я так бачу» − типова відповідь на запитання, що у підсумку вийшло. Я у такому разі кажу: «Це дуже добре, що ви так бачите. Але, можливо, будете бачити ще краще, якщо засвоїте основу?». Саме з цього прагнення дати добру основу ми, скажімо, викладаємо ліплення не тільки на скульптурі, а й на інших спеціалізаціях – металі, дереві тощо. Щоб студент відчув пластику. Тобто, узагальнююючи, то я би сказав, що поступ у підходах до мистецької освіти є. Є певні зміни в програмах, методиках викладання. Але такого явища, щоб ми сказали: «О, їдьмо до Харкова, бо там запропонували такий варіант, який хочемо перейняти, як колись переймали від нас», то нема. Хоча, з одного боку, це, може, й закономірно. Бо в мистецтві чверть століття це все ж небагато, особливо коли йдеться про методику викладання, про нав’язування у світі того чи іншого напрямку. А з іншого − в минулому більше збиралися, обмінювалися думками. А зараз через об’єктивні причини суспільство настільки заполітизоване, що навіть митці на каві вже менше говорять про мистецтво, а більше про політику. Час змінився.

htmlimage_(11)

− На початку року були великі дебати на тему ідеї скасування у школах уроків образотворчого мистецтва. Мовляв, це зайве. Ми любимо рівнятися на Європу. Я заглибилася у європейський тематичний досвід і була вражена: в Литві, Латвії, Угорщині діти впродовж усього шкільного навчання не лише вивчають образотворче мистецтво, а як обов’язкові дисципліни також драму і хореографію. У Словаччині нова освітня концепція передбачила вивчення школярами як традиційних пластичних мистецтв, так і мистецтва візуальної культури ХХ століття, архітектури, кіно. Британські учні, крім образотворчого мистецтва, вивчають обов’язково також низку інших творчих предметів: скажімо, дизайн і технології, Танець. У Швеції від 2000-го року мистецтво входить до складу всіх різновидів навчальних шкільних програм. Що думаєте на цю тему?

− Однозначно, навчати мистецтва та його історії необхідно. Це − безглуздя забирати цей предмет зі шкільної програми. Інша річ, що викладати його має не вчитель фізкультури, а той, хто справді на це вчився. Комусь видасться це диким, але без мистецтва (образотворчого, музичного тощо) духовність навряд чи можлива. Подивіться на Японію, де дітей змалечку привчають до розуміння кольору, звуку, краси в природі. Я згоден, що ми не повинні калькувати чужий досвід. Але і в Україні на такі речі завжди зважали.

htmlimage_(26)

− Загальновідомо, що для коледжу був особливо значимим австрійський період, і не лише через розпорядження тодішнього уряду відкрити таку школу…

− Бо мова про час, коли виникла величезна увага до ремесел, народних традицій. Місто активно розбудовувалося і потребувало фахівців найвищого класу з декоративної скульптури, гаптів, металу тощо, які були б не тільки добрими ремісниками, а й творцями мистецтва найвищої проби. Розуміючи необхідність такої школи, Австрія спочатку збудувала для нас приміщення, де нині економічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, а потім і цей комплекс, де тепер не тільки ми, а й Львівська національна академія мистецтв і Львівський технікум залізничного транспорту. Властиво, нерозуміння потреби нашого існування почалося з приходом радянської влади. Уже в 1950-х роках, якби не авторитет художниці Олени Кульчицької, яка спеціально їздила в Київ, щоб нас відстояти, навчальний осередок тоді ліквідували б. А так зберігаємо традицію ремесла в найвищому розумінні цього слова до сьогодні. До речі, багато художників, які є гордістю України, початкову мистецьку освіту здобували саме в нас – нам є ким пишатися.

htmlimage_(17)

− Ви вже більше ніж десять років очолюєте коледж. Які зміни за цей час тут відбулися?

− Колись я майже 10 років пропрацював у музейній сфері, то легше було звітувати. Навіть за рік, бо завжди якісь проекти, виставки, зустрічі, дискусії… Тут все-таки інший процес. Може, не відразу видимий, але дуже важливий. Коледж імені Івана Труша – навчальний осередок, де шалено багато зроблено ще задовго до мене. Тут працюють чудові фахівці та прекрасні люди. Тому мені важливо не втратити набуте, але й свої певні принципи та підходи методично впроваджувати. Так, скажімо, я концентрую увагу на пленерах, бо вважаю, що пленери для молодого художника необхідні. За всі роки, скільки я працюю у коледжі, ще не було такого, щоб наші студенти не поїхали на пленер. Ми були у Вижниці, Косові, інших місцевостях. А цього року, сконтактувавшись з генеральним директором Національного заповідника «Батьківщина Шевченка», я зміг відправити студентів на пленер на Черкащину. Ви би бачили, якими окриленими вони після тих десяти днів творчої праці у Шевченковому краї повернулися. Переконаний, що такі речі дуже багато дають для формування світогляду, а світогляд, як на мене, не менш важливий, ніж якісна професійна освіта. Я не втомлююся повторювати нашим викладачам, щоб намагалися не переносити в аудиторії свої розчарування чи біди. Це молодим людям ні до чого. З ними треба розмовляти, спілкуватися. І тільки так буде виховуватися гармонія розуміння і здоровий суспільний критицизм.

htmlimage_(10)

− До Вас дослухаються?

− Думаю, так. Кілька днів тому я вручав дипломи, і мені було дуже приємно, що до мене підходили батьки й говорили слова подяки за те, що їхні діти у нашому коледжі взяли. Вдячний викладачам, що вони вміють дослухатися і готові працювати як одна команда. У нашому коледжі не є аж так багато студентів – лише 450. І це добре. Бо є безпосередній контакт. Я не є кабінетним директором, якого ніхто не бачить. Я люблю ходити коридорами, спілкуватися зі студентами, навіть пожартувати, хоча межу завжди потрібно тримати. Бо мистецьке середовище ту межу дуже швидко втрачає. А вона для того, щоб дослухалися. Якось іду по коридору, а на підлозі лежить хлопець і дивиться в стелю. Студенти, побачивши мене, вмить активізувалися: думають, ну зараз йому буде. Підходжу, питаю: «Чого тут лежите?» Він: «Я так сумую». «Сумуйте, − кажу, − але недовго, бо простудитесь». Хлопець встав, ситуація розрядилася.

htmlimage_(28)

− Коли в мистецькому середовищі заходить мова про коледж, художники, крім заслуг вашої інституції говорять також про те, що катастрофічно бракує приміщень. Чи так це? І чи реально в сучасних умовах вирішити цю проблему? Хоча хтось недалекий скаже: «І так з них досить. Можна подумати, з їхніх стін суцільні генії виходять».

Коледж готує 50 бакалаврів і ще академія сто. Тобто 150 обдарованих творців. Чи варто їм усім бути геніями? Чи переживе таку кількість геніїв суспільство? Можливо, значній частині з них просто слід бути добрими фахівцями. І це вже великий здобуток.

− Ми любимо переповідати історію, як до нашого знаного скульптора і мистецтвознавця, що стояв на вулиці з групою студентів, підійшов інструктор райкому партії і скептично сказав: «А покажіть-но мені тут генія». Крвавич, який був чоловіком серйозним, оглянув всіх і тоді каже: «Цей, той і отой. І задля цих трьох ми всіх інших вчимо». Геніальна відповідь! Коледж готує 50 бакалаврів і ще академія сто. Тобто 150 обдарованих творців. Чи варто їм усім бути геніями? Чи переживе таку кількість геніїв суспільство? Можливо, значній частині з них просто слід бути добрими фахівцями. І це вже великий здобуток. Коли у Львові виникла проблема порятунку ікон, ми в коледжі першими відкрили відділ реставрації ікон, а через три роки такий відділ відкрила академія. Сьогодні не лише Львів, а й Україну такими фахівцями забезпечено. А зараз виникла інша проблема – реставрація каменю, металу, дерева. Не встигне хтось із відповідних фахівців приїхати сюди з іншої країни, як Львів готовий сліди цілувати. А можемо ж підготувати своїх. Тільки де їх готувати? У нас і справді брак приміщень – проблема, яку намагаюся вирішити уже багато років. І сталося так, що три роки тому навпроти коледжу на вулиці Свєнціцького, 7, таке придатне для навчання приміщення площею сто квадратних метрів знайшлося. Я його оглянув і написав голові міста відповідного листа, що тут можна розгорнути ці, такі необхідні для суспільства, відділення. Моє листування з мерією тривало кілька років, упродовж яких цю ситуацію начебто розглядали. І ось, нарешті, на мого чергового листа про те, що вирішення цієї справи стало б добрим подарунком коледжу з нагоди його річниці, отримав остаточну відповідь: що це приміщення є дуже необхідним для одного зі структурних підрозділів Львівської міської ради. Так, коледж не належить місту, але місто могло би такий жест зробити. І завжди і всюди можна було би сказати: не тільки австрійська влада (яка спеціально збудувала для коледжу два будинки), розуміла значення такого навчального осередку для культури, а й українська. Зокрема, що місцеві керівники не тільки гарно говорять, а й гарно чинять. Але це наразі − зокрема в контексті розуміння необхідності мистецької освіти − тільки ілюзія…

Фото з архіву Василя Отковича

 

Ярина Коваль